Вже котрий раз потрапляю у трішки дивну для мене ситуацію, коли, після зустрічі з тобою, доводиться дивуватись свої відчуттям чи емоціям.

Так, мабуть, останнім найяскравішим таким випадком було моє гіпертрофоване відчуття щастя від перебування поряд і мовчазного споглядання тебе.... коли ти слухаєш Тіерсена, таке собі втілення весняного Парижу і всієї його ніжності у музиці, і впевнено крокуєш до дому у, осяяних небагатим освітленням міста, сутінках.

Чому дивно?... Занадто піддавались мої емоції порівнянню з емоціями юнака, який повертається зі свого першого побачення. Дійсно дивно, враховуючи мою клінічну зовнішню, а може у внутрішню, сухість.

А пишу це тому, що сьогодні сталася зі мною ще одна психологічна оказія при закінченні нашої зустрічі. Так у відмові від моєї пропозиції проводити тебе мій мозок шалено почав шукати твоє приховане незадоволення чи то роздратування моєю поведінкою та персоною. Обличчя моє набуло рис дитячого суму і я на деякий час відчув себе абсолютно нещасним.


От такий анекдот.


Просто завжди, коли тебе бачу чи чую, щось у мені посміхається. Теж саме і зараз, коли пишу і згадую тебе - посміхаюсь, і одночасно сміюсь над собою.

Не знаю, чи скоро ти це прочитаєш. Адже зараз я навіть не можу знайти твій мейл. Мабуть, тим краще. Я сто років не писав листів, навіть таких коротеньких.


P.S.

Їдучи сьогодні ввечері у маршрутці і читаючи Сергія Жадана, побачив декілька рядків, які не відмовився б втілити у своєму житті. І здалося, що вони актуальні навіть у твоїй ситуації вагання з роботою.

А написав він наступне:

„... - доки ти лишаєшся вільним, доки ти відповідаєш за свої дії, доки ти називаєш речі своїми іменами, тобі немає чого боятись життя, воно повністю залежить від тебе, повністю тобі підпорядковується. Ти можеш розглядати його зблизька і відходити від нього на значну відстань, ти можеш підганяти його вперед або зупиняти його рух. Усе в цьому житті залежить від тебе, доки ти сам ні від кого не залежиш. Натомість будь-яка спроба вибудувати захисні стіни, спробувати окопатись, убезпечити своє існування і свою стабільність обов’язково приводять до втрати контролю над ситуацією, життя в цьому випадку вислизає з рук, мов повітряний змій, і ти лишаєшся сам на сам зі своїм страхом і невпевненістю...

... ти завжди маєш вибір – або хапатись за випадкові поодинокі гілки, що пропливають навколо тебе, намагаючись з’єднати їх і затримати цей невпинний потік, або віддатись йому. Цьому потоку, дозволити йому нести себе вперед, відчуваючи, яка ця вода глибока, а ця течія – підвладна, і насолоджуючись можливістю проплисти ще кілька метрів разом із усією водою цього світу. ...”